Так, життя спливає крапля по краплі. Відходить безнастанно, бо немає такого вічного джерела, яке б повернуло нас до витоків. Маленька несправедливість природи. При самому початку так багато, а затим — анічогісінько. Ми як той скорозшивач днів, з котрих кожен настромлюється на дротяне кільце, аж врешті не стає місця ні для чого нового між палітурками. Що не день, то менше діємо в околишньому світі й поринаємо у внутрішній світ своїх спогадів. З плином часу ми уподібнюємось до замкненої скрині, до покою без дверей, бордюга без чопа, аж до утворення такого міцного, концентрованого й підступного трунку, що він витравлює наші останні рушії, спалює звивини мозку, дірявить слабке серце і робить нас безпорадними.

Також читайте: